Пироговим в 1847 р., що запропонував для цієї мети ефірно-масляний ректальний і шлунковий наркоз і здійснив свою ідею в клініці. Початок сучасному внутрішньовенному наркозу поклав засновник вітчизняної експериментальної фармакології професор військово-медичної академії Н. П. Кравков. Він використовував для наркозу гедонал (1903, 1909), що через високу токсичність у цей час не застосовують. Не інгаляційний наркоз має наступні переваги перед інгаляційним:
1) відсутня стадія порушення, наркоз наступає швидко, без неприємних відчуттів;
2) відсутнє дратівна дія на слизуваті оболонки дихальних шляхів і легеневу тканину, що досить коштовно при патологічних процесах в органах подиху;
3) представляється можливим виконувати операції в області голови, шиї, верхніх дихальних шляхів, що утрудняється при інгаляції наркотиків;
4) з метою усунення психічної травми хворий наркоз можна одержати в палаті, особливо при ректальному способі введення;
5) відносно рідше бувають ускладнення (нудота, блювота) у післяопераційному періоді
Недоліком даного наркозу, особливо внутрісудинного, є погана керованість, тому що наркотик уводять у кров і його не можна витягти у випадку ускладнення. Широке поширення одержав цей вид наркозу після синтезу барбітурової кислоти й неї похідних
Барбітурову кислоту вперше відкрив німецький хімік А. Байер шляхом синтезу малоновой кислоти й сечовини. Сама кислота фармакологически неактивна. Однак її похідні (барбитураты) вибірково діють на центральну нервову систему й широко застосовуються в медицині. Крім барбитуратов до неінгаляційних наркотиків відносять уреиды (уретан, гедонал), стероїди (виадрил), окси-бутират натрію, етиловий алкоголь і сульфат магнію